«В БАТЬКІВЩИНІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ»

Степан ТКАЧУК

УКРАЇНЕЦЬ

            Мені

Я українець з роду в рід

І ним залишуся довіку,

Хоч перемолю безліч бід,

Хоч переборю бур без ліку.

Я українець з роду в рід,

Моя судьба – судьба народу,

Який пройшов крізь вушка доль-часів,

Неначе крізь вогонь і воду.

Я українець з роду в рід,

І Богу дякувати мушу

За те, що дав мені життя

І вірну українську душу.

Я українець з роду в рід

І ним найкраще почуваюсь,

Хоч з часом – тільки зуб-на-зуб,

Хоч добре з долею не маюсь.

Я українець з роду в рід –

Тому й молюся Пресвятому,

Щоб всі дороги звідусіль

Вели мене й моїх додому.

Я українець з роду в рід

І лишусь ним, як світло в вічах,

Хоч буреквітом зацвіту,

Хоч задунаюсь в протиріччях.

ВСЕ

Все, що болить українця,

То болить і мене.

Все, що радує та ущасливлює українця,

То радує та ущасливлює і мене.

Все, що думає-гадає українець,

То думаю-гадаю і я.

Все, що говорить українець,

То говорю і я.

Все, що пережив українець,

То переживаю і я.

Все, що любить та ненавидить українець,

То люблю та ненавиджу і я.

Все, що сниться українцю,

То зроду сниться й мені.

Все, що бачить українець,

То бачу і я навіть в потемку.

Все, що турбує та непокоїть українця,

Турбує та непокоїть і мене.

Все, що зневажає та нехтує українець,

То зневажаю та нехтую й я.

Все, що миле й гарне українцю,

То миле й гарне і мені.

Все, що добре чи зле українцю,

То добре чи зле й мені.

Таж я звіку-зроду українець

Та не можу і не хочу бути кимось іншим.

ДЗВОНИ ПРОТВЕРЕЗЕННЯ

Дзвонять дзвони у Святій Софії

Так, як ще донині не дзвонили,

Протвережують із снів кошмарних

Тих, що зроду мріють-снять і снили

Бачити нескорену Вкраїну

Незалежним і Соборним Краєм,

Божественним Садом щастя й волі,

Першим земним справедливим раєм.

Наш народ побожний. Вірить в Бога.

З Богом в душі встає і лягає.

Любить Україну, як нікого.

Мучиться за неї і страждає.

ПОВІЙ, ВІТРЕ, З БУКОВИНИ

Повій , вітре, з Буковини,

Повій з Заходу на Схід,

Висуши усі сльозини,

Що наплакав весь мій рід.

Повій, вітре, з Буковини,

На усі завертки час крути

Та по шляхах Верховини

Ясні зорі засвіти.

Повій, вітре, з Буковини,

Повій явно й уві сні

Та приписаної днини

Перекинь плачі в пісні.

Повій, вітре, з Буковини,

Облети усі світи

Та з голгофської вершини

Воскресіння сповісти.

Повій, вітре, з буковини,

Очисти дідівський брід

Та розвій лихі години,

І навіки об’єднаний наш рід.

ЛИСТ УВ’ЯЗНЕНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ

МАТЕРІ-БАНДЕРІВКИ

Я пишу листа тобі, дитино,

Аж з Сибіру, – раю супостата! –

Хоч не знаю, чи мій лист попаде

У твої змарнілі рученята.

За свободу Неньки України

Пай катам життям платити мушу...

Все ж таки, повір, я не продала

Ані свій рід, ні власну душу,

Тим, що п’ють горілку навпіл з кров’ю,

Тим, що родяться і мруть без віри

Та людей вважають плазунами,

А життям – Колими та Стбіри...

Цілу чорну днину й білу нічку

Б’ю поклони, молюся Святому,

Щоб не зникла з карти світу

Путь, що поведе й мене додому.

Ти рости, моя дитино мила,

Так, як Бог Святий тобі присудить,

Біблію й Кобзар вивчай напам’ять –

Таким чином, і дух твій не заблудить!

Україна кине на поталу

І Сибір і супостата-хама

Доти будь здорова, моя лялько,

І цілує тебе спрагло, мама!

«Я – ТОЙ, ХТО НАРОДИВСЯ БЕЗ ДОЛІ...»

Степан ТКАЧУК

СПЕКТАКЛЬ

Я останній із акторів, що в кулісах

Народились і примушені дожити

Те життя, що показалося прекрасним,

Про яке, на жаль, не можна говорити.

Глядачі порад усяких та гатунків,

Не чекайте ув амфітеатрах часу,

Щоб побачити, як лимарі сплітають

З язика мого батіг покори й спасу!

Я не маю на устах настільки реплік,

Щоб бодай по одній вам подарувати;

Все ж таки на ваші слушні запитання

Ладен тільки в причтах вам відповідати.

Я – властитель мови, що насилу звіку

Мусить і правопису, і слів цуратись,

Хоч вона ні мить із долею і часом

Не любила і не любить в жмурки гратись.

Я з глухими і сліпими не братаюсь!

Світ мій повен і прокляття, й сліз народу, –

Він мене підняв взірцем на піку світла,

Всупереч, що Хтось забаг жбурнути в воду.

Тутки й тамки вогнища запломеніли...

Тамки й тутки шибениці марші грають..

Хто ж мене під шибиницею вербує?

Чом же вогнища мені не потурують?

Довгими обозами слова і мислі

Просуваються тернистими стежками

(До якогось вогнища чи шибениці...)

На чолі з своїми мстивими катами...

Плачте, очі! Губи сині, усміхайтесь!

Вогнища, палайте! Прійте, шибинеці!

Вішайте і попеліть усіх мисливців,

Що полюють мови рідної жар-птиці!

Вогнища та шибениці часу й долі,

Як мені із вами добрим другом стати,

Щоб ні рідну мову, ні себе самого

На розправу ваших злосних душ не дати?!

Тутки й тамки вогнища запломеніли...

Тамки й тутки шибениці марші грають..

Мимрять реквієми прахи й оловоди...

Землю у сльозах водно вітри купають...

ПРОФАНСЬКА ПІСНЯ

Я – той, хто народився без долі,

Я – той, хто мре на самоті,

І волю віднайшов в неволі,

І пустирем проклав путі.

Я безліч разів народився.

Я безліч разів помирав.

І скільки разів Зевсом снився.

Я стільки разів ним не став.

Думки мої горять, як свічі,

І палом їх згорілих крил

Обшкрумлю всевидящі вічі

І страх оскнарених могил.

На струнах серця грають бурі,

Язик плете і се і те,

І бродить тінь моя в зажурі,

Немов послання пресвяте.

Моря збушовані й сумирні

Бояться берегів своїх,

А гавані малі й обширні

Причалюють лиш плач і сміх.

П’ють Зевси, замість квасу, сльози

З квітистих глечиків образ,

І дух мій гнеться, наче лози,

Хоча твердий, немов алмаз.  

МОЛОДІСТЬ

Молодосте, діво років,

Ідь у даль і будь щаслива!

Усміхи твоїх-бо років

Повні чару, повні дива.

По твоїй крутій дорозі

Щастя мавкою зіходить,

І закоханих, в знемозі,

На Чумацький Шлях виводить.

Молодосте, я вкохався

В твою душу життєдайну.

Ти ідеш... А я зостався

Розгадати її тайну.

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

Лев-час мені цілює скроні,

Спотулює повіки ревом,

А мимо плинуть-линуть роки,

Присипані усяким мревом.

За обрієм голосять дзвони,

Зірки молитви дням читають,

Та у шалений танець смерті

Живих покійні затягають.

Продав комусь-то Гамлет вічність...

І чути, що за добрі гроші...

А звідки і мене купити,

Коли посунулись на ноші?

ПАРАЛЕЛЬНЕ ЧИСЛЕННЯ

Я небесні числю зоряниці

Так, як на колінах у божниці

Числять богохульники – насилу! –

Тих, хто їм висипує могилу,

Та зрікаються, як ночi днина,

Кожного свого блудного сина.