«Я – ТОЙ, ХТО НАРОДИВСЯ БЕЗ ДОЛІ...»

Степан ТКАЧУК

СПЕКТАКЛЬ

Я останній із акторів, що в кулісах

Народились і примушені дожити

Те життя, що показалося прекрасним,

Про яке, на жаль, не можна говорити.

Глядачі порад усяких та гатунків,

Не чекайте ув амфітеатрах часу,

Щоб побачити, як лимарі сплітають

З язика мого батіг покори й спасу!

Я не маю на устах настільки реплік,

Щоб бодай по одній вам подарувати;

Все ж таки на ваші слушні запитання

Ладен тільки в причтах вам відповідати.

Я – властитель мови, що насилу звіку

Мусить і правопису, і слів цуратись,

Хоч вона ні мить із долею і часом

Не любила і не любить в жмурки гратись.

Я з глухими і сліпими не братаюсь!

Світ мій повен і прокляття, й сліз народу, –

Він мене підняв взірцем на піку світла,

Всупереч, що Хтось забаг жбурнути в воду.

Тутки й тамки вогнища запломеніли...

Тамки й тутки шибениці марші грають..

Хто ж мене під шибиницею вербує?

Чом же вогнища мені не потурують?

Довгими обозами слова і мислі

Просуваються тернистими стежками

(До якогось вогнища чи шибениці...)

На чолі з своїми мстивими катами...

Плачте, очі! Губи сині, усміхайтесь!

Вогнища, палайте! Прійте, шибинеці!

Вішайте і попеліть усіх мисливців,

Що полюють мови рідної жар-птиці!

Вогнища та шибениці часу й долі,

Як мені із вами добрим другом стати,

Щоб ні рідну мову, ні себе самого

На розправу ваших злосних душ не дати?!

Тутки й тамки вогнища запломеніли...

Тамки й тутки шибениці марші грають..

Мимрять реквієми прахи й оловоди...

Землю у сльозах водно вітри купають...

ПРОФАНСЬКА ПІСНЯ

Я – той, хто народився без долі,

Я – той, хто мре на самоті,

І волю віднайшов в неволі,

І пустирем проклав путі.

Я безліч разів народився.

Я безліч разів помирав.

І скільки разів Зевсом снився.

Я стільки разів ним не став.

Думки мої горять, як свічі,

І палом їх згорілих крил

Обшкрумлю всевидящі вічі

І страх оскнарених могил.

На струнах серця грають бурі,

Язик плете і се і те,

І бродить тінь моя в зажурі,

Немов послання пресвяте.

Моря збушовані й сумирні

Бояться берегів своїх,

А гавані малі й обширні

Причалюють лиш плач і сміх.

П’ють Зевси, замість квасу, сльози

З квітистих глечиків образ,

І дух мій гнеться, наче лози,

Хоча твердий, немов алмаз.  

МОЛОДІСТЬ

Молодосте, діво років,

Ідь у даль і будь щаслива!

Усміхи твоїх-бо років

Повні чару, повні дива.

По твоїй крутій дорозі

Щастя мавкою зіходить,

І закоханих, в знемозі,

На Чумацький Шлях виводить.

Молодосте, я вкохався

В твою душу життєдайну.

Ти ідеш... А я зостався

Розгадати її тайну.

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

Лев-час мені цілює скроні,

Спотулює повіки ревом,

А мимо плинуть-линуть роки,

Присипані усяким мревом.

За обрієм голосять дзвони,

Зірки молитви дням читають,

Та у шалений танець смерті

Живих покійні затягають.

Продав комусь-то Гамлет вічність...

І чути, що за добрі гроші...

А звідки і мене купити,

Коли посунулись на ноші?

ПАРАЛЕЛЬНЕ ЧИСЛЕННЯ

Я небесні числю зоряниці

Так, як на колінах у божниці

Числять богохульники – насилу! –

Тих, хто їм висипує могилу,

Та зрікаються, як ночi днина,

Кожного свого блудного сина.