«В БАТЬКІВЩИНІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ»

Степан ТКАЧУК

УКРАЇНЕЦЬ

            Мені

Я українець з роду в рід

І ним залишуся довіку,

Хоч перемолю безліч бід,

Хоч переборю бур без ліку.

Я українець з роду в рід,

Моя судьба – судьба народу,

Який пройшов крізь вушка доль-часів,

Неначе крізь вогонь і воду.

Я українець з роду в рід,

І Богу дякувати мушу

За те, що дав мені життя

І вірну українську душу.

Я українець з роду в рід

І ним найкраще почуваюсь,

Хоч з часом – тільки зуб-на-зуб,

Хоч добре з долею не маюсь.

Я українець з роду в рід –

Тому й молюся Пресвятому,

Щоб всі дороги звідусіль

Вели мене й моїх додому.

Я українець з роду в рід

І лишусь ним, як світло в вічах,

Хоч буреквітом зацвіту,

Хоч задунаюсь в протиріччях.

ВСЕ

Все, що болить українця,

То болить і мене.

Все, що радує та ущасливлює українця,

То радує та ущасливлює і мене.

Все, що думає-гадає українець,

То думаю-гадаю і я.

Все, що говорить українець,

То говорю і я.

Все, що пережив українець,

То переживаю і я.

Все, що любить та ненавидить українець,

То люблю та ненавиджу і я.

Все, що сниться українцю,

То зроду сниться й мені.

Все, що бачить українець,

То бачу і я навіть в потемку.

Все, що турбує та непокоїть українця,

Турбує та непокоїть і мене.

Все, що зневажає та нехтує українець,

То зневажаю та нехтую й я.

Все, що миле й гарне українцю,

То миле й гарне і мені.

Все, що добре чи зле українцю,

То добре чи зле й мені.

Таж я звіку-зроду українець

Та не можу і не хочу бути кимось іншим.

ДЗВОНИ ПРОТВЕРЕЗЕННЯ

Дзвонять дзвони у Святій Софії

Так, як ще донині не дзвонили,

Протвережують із снів кошмарних

Тих, що зроду мріють-снять і снили

Бачити нескорену Вкраїну

Незалежним і Соборним Краєм,

Божественним Садом щастя й волі,

Першим земним справедливим раєм.

Наш народ побожний. Вірить в Бога.

З Богом в душі встає і лягає.

Любить Україну, як нікого.

Мучиться за неї і страждає.

ПОВІЙ, ВІТРЕ, З БУКОВИНИ

Повій , вітре, з Буковини,

Повій з Заходу на Схід,

Висуши усі сльозини,

Що наплакав весь мій рід.

Повій, вітре, з Буковини,

На усі завертки час крути

Та по шляхах Верховини

Ясні зорі засвіти.

Повій, вітре, з Буковини,

Повій явно й уві сні

Та приписаної днини

Перекинь плачі в пісні.

Повій, вітре, з Буковини,

Облети усі світи

Та з голгофської вершини

Воскресіння сповісти.

Повій, вітре, з буковини,

Очисти дідівський брід

Та розвій лихі години,

І навіки об’єднаний наш рід.

ЛИСТ УВ’ЯЗНЕНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ

МАТЕРІ-БАНДЕРІВКИ

Я пишу листа тобі, дитино,

Аж з Сибіру, – раю супостата! –

Хоч не знаю, чи мій лист попаде

У твої змарнілі рученята.

За свободу Неньки України

Пай катам життям платити мушу...

Все ж таки, повір, я не продала

Ані свій рід, ні власну душу,

Тим, що п’ють горілку навпіл з кров’ю,

Тим, що родяться і мруть без віри

Та людей вважають плазунами,

А життям – Колими та Стбіри...

Цілу чорну днину й білу нічку

Б’ю поклони, молюся Святому,

Щоб не зникла з карти світу

Путь, що поведе й мене додому.

Ти рости, моя дитино мила,

Так, як Бог Святий тобі присудить,

Біблію й Кобзар вивчай напам’ять –

Таким чином, і дух твій не заблудить!

Україна кине на поталу

І Сибір і супостата-хама

Доти будь здорова, моя лялько,

І цілує тебе спрагло, мама!

«Я – ТОЙ, ХТО НАРОДИВСЯ БЕЗ ДОЛІ...»

Степан ТКАЧУК

СПЕКТАКЛЬ

Я останній із акторів, що в кулісах

Народились і примушені дожити

Те життя, що показалося прекрасним,

Про яке, на жаль, не можна говорити.

Глядачі порад усяких та гатунків,

Не чекайте ув амфітеатрах часу,

Щоб побачити, як лимарі сплітають

З язика мого батіг покори й спасу!

Я не маю на устах настільки реплік,

Щоб бодай по одній вам подарувати;

Все ж таки на ваші слушні запитання

Ладен тільки в причтах вам відповідати.

Я – властитель мови, що насилу звіку

Мусить і правопису, і слів цуратись,

Хоч вона ні мить із долею і часом

Не любила і не любить в жмурки гратись.

Я з глухими і сліпими не братаюсь!

Світ мій повен і прокляття, й сліз народу, –

Він мене підняв взірцем на піку світла,

Всупереч, що Хтось забаг жбурнути в воду.

Тутки й тамки вогнища запломеніли...

Тамки й тутки шибениці марші грають..

Хто ж мене під шибиницею вербує?

Чом же вогнища мені не потурують?

Довгими обозами слова і мислі

Просуваються тернистими стежками

(До якогось вогнища чи шибениці...)

На чолі з своїми мстивими катами...

Плачте, очі! Губи сині, усміхайтесь!

Вогнища, палайте! Прійте, шибинеці!

Вішайте і попеліть усіх мисливців,

Що полюють мови рідної жар-птиці!

Вогнища та шибениці часу й долі,

Як мені із вами добрим другом стати,

Щоб ні рідну мову, ні себе самого

На розправу ваших злосних душ не дати?!

Тутки й тамки вогнища запломеніли...

Тамки й тутки шибениці марші грають..

Мимрять реквієми прахи й оловоди...

Землю у сльозах водно вітри купають...

ПРОФАНСЬКА ПІСНЯ

Я – той, хто народився без долі,

Я – той, хто мре на самоті,

І волю віднайшов в неволі,

І пустирем проклав путі.

Я безліч разів народився.

Я безліч разів помирав.

І скільки разів Зевсом снився.

Я стільки разів ним не став.

Думки мої горять, як свічі,

І палом їх згорілих крил

Обшкрумлю всевидящі вічі

І страх оскнарених могил.

На струнах серця грають бурі,

Язик плете і се і те,

І бродить тінь моя в зажурі,

Немов послання пресвяте.

Моря збушовані й сумирні

Бояться берегів своїх,

А гавані малі й обширні

Причалюють лиш плач і сміх.

П’ють Зевси, замість квасу, сльози

З квітистих глечиків образ,

І дух мій гнеться, наче лози,

Хоча твердий, немов алмаз.  

МОЛОДІСТЬ

Молодосте, діво років,

Ідь у даль і будь щаслива!

Усміхи твоїх-бо років

Повні чару, повні дива.

По твоїй крутій дорозі

Щастя мавкою зіходить,

І закоханих, в знемозі,

На Чумацький Шлях виводить.

Молодосте, я вкохався

В твою душу життєдайну.

Ти ідеш... А я зостався

Розгадати її тайну.

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

Лев-час мені цілює скроні,

Спотулює повіки ревом,

А мимо плинуть-линуть роки,

Присипані усяким мревом.

За обрієм голосять дзвони,

Зірки молитви дням читають,

Та у шалений танець смерті

Живих покійні затягають.

Продав комусь-то Гамлет вічність...

І чути, що за добрі гроші...

А звідки і мене купити,

Коли посунулись на ноші?

ПАРАЛЕЛЬНЕ ЧИСЛЕННЯ

Я небесні числю зоряниці

Так, як на колінах у божниці

Числять богохульники – насилу! –

Тих, хто їм висипує могилу,

Та зрікаються, як ночi днина,

Кожного свого блудного сина.

зимовий пейсаж

зимовий пейсаж

художнику Аурелу Дану

по забутій стежині

від душі до церковці

на горбі

відроджувались предки

(потойбічне мовчання

хрестів

на засніжених вежах)

білизна

непорочних зим

підкорялася світлу,

спускаючись з неба

по мотузах дзвона

(терпіння і віра)

зледенілі сльози

на обличчі Селянина,

зими сумних церков,

ярмарок,

вулиці села,

свято,

ворота,

криниця-журавель

(чекаючи протікання

віку),

спогади

дзвони якраз повертались

до звуку.

Штрихи 1-5

ШТРИХИ

* * *

Закрито в небі райську браму,

Коли я граю чорну драму

Життя мого на сцені часу

В корчмах, на вуличці Парнасу.

* * *

Там, на вівтарі кохання,

Сльози твоєго мовчання

Зберу у кришталеву чашу

І вип’ю її за долю нашу.

* * *

Не можу жити, як валет,

Порозумійте, добрі люди,

Пораз люблю й даремні труди,

То, мабуть, я таки поет?

* * *

І сміх, і плач, і сумні думи,

І твоєго мовчання тишу

В своєму серці приколишу,

Щоби заснули твої суми.

* * *

Давай, ми знайдемо стежину

Крізь сумні суми, мов тумани,

Ми знайдемо оті лимани

І давню пісню про калину.

.

Рондель ІІ

РОНДЕЛЬ ІІ

Чи зможу я колись забути

Нещасний погляд Катерини,

Яким дивилася з картини...

Хіба, що вічним сном заснути?

Вже не мені любов здобути,

Коли в душі болять провини.

Чи зможу я колись забути

Нещасний погляд Катерини?

Питання: «Бути, чи не бути?».

Любов, мов білий цвіт дурману,

Сп’янівши, заведе в оману,

Солодка й гірша від отрути...

Чи зможу я колись забути?

Рондель І

РОНДЕЛЬ І

Я напишу для вас рондель.

Що скажуть критики на це?

Махнуть рукою: що пусте,

Хоч взяв Тичину за модель...

Я викличу їх на дуєль,

Моє перо усіх змете!

Я напишу для вас рондель.

Що скажуть критики на це?

Що не для мене ця шинель,

Що не туда мене несе?

Рондель найважчий за есе.

Хоча і вийде карусель,

Я напишу для вас рондель.

Скрипаль

СКРИПАЛЬ

Там на високій Верховині,

Де гори вбрались в гостру скаль,

В малій убогенькій хатині

Самітній жив старий скрипаль.

Щоранку грав для верховини,

Щоранку скрипку в руки брав...

Йшов на весілля й на хрестини

І часто в корчмі людям грав.

Бува, як жалібно заграє,

Аж затиха смереки шум,

А скрипка серце людям крає,

Всі гори обгортає сум.

Одного весняного ранку

Не вчули більше скрипки спів,

Ходили люди на світанку,

Чекали мовчазно, без слів.

Враз дзвони сумно залунали,

Серця пронизив сум, мов сталь.

Потиху люди розмовляли:

«Чи чули ви?.. Помер скрипаль!».