зимовий пейсаж

зимовий пейсаж

художнику Аурелу Дану

по забутій стежині

від душі до церковці

на горбі

відроджувались предки

(потойбічне мовчання

хрестів

на засніжених вежах)

білизна

непорочних зим

підкорялася світлу,

спускаючись з неба

по мотузах дзвона

(терпіння і віра)

зледенілі сльози

на обличчі Селянина,

зими сумних церков,

ярмарок,

вулиці села,

свято,

ворота,

криниця-журавель

(чекаючи протікання

віку),

спогади

дзвони якраз повертались

до звуку.

Штрихи 1-5

ШТРИХИ

* * *

Закрито в небі райську браму,

Коли я граю чорну драму

Життя мого на сцені часу

В корчмах, на вуличці Парнасу.

* * *

Там, на вівтарі кохання,

Сльози твоєго мовчання

Зберу у кришталеву чашу

І вип’ю її за долю нашу.

* * *

Не можу жити, як валет,

Порозумійте, добрі люди,

Пораз люблю й даремні труди,

То, мабуть, я таки поет?

* * *

І сміх, і плач, і сумні думи,

І твоєго мовчання тишу

В своєму серці приколишу,

Щоби заснули твої суми.

* * *

Давай, ми знайдемо стежину

Крізь сумні суми, мов тумани,

Ми знайдемо оті лимани

І давню пісню про калину.

.

Рондель ІІ

РОНДЕЛЬ ІІ

Чи зможу я колись забути

Нещасний погляд Катерини,

Яким дивилася з картини...

Хіба, що вічним сном заснути?

Вже не мені любов здобути,

Коли в душі болять провини.

Чи зможу я колись забути

Нещасний погляд Катерини?

Питання: «Бути, чи не бути?».

Любов, мов білий цвіт дурману,

Сп’янівши, заведе в оману,

Солодка й гірша від отрути...

Чи зможу я колись забути?

Рондель І

РОНДЕЛЬ І

Я напишу для вас рондель.

Що скажуть критики на це?

Махнуть рукою: що пусте,

Хоч взяв Тичину за модель...

Я викличу їх на дуєль,

Моє перо усіх змете!

Я напишу для вас рондель.

Що скажуть критики на це?

Що не для мене ця шинель,

Що не туда мене несе?

Рондель найважчий за есе.

Хоча і вийде карусель,

Я напишу для вас рондель.

Скрипаль

СКРИПАЛЬ

Там на високій Верховині,

Де гори вбрались в гостру скаль,

В малій убогенькій хатині

Самітній жив старий скрипаль.

Щоранку грав для верховини,

Щоранку скрипку в руки брав...

Йшов на весілля й на хрестини

І часто в корчмі людям грав.

Бува, як жалібно заграє,

Аж затиха смереки шум,

А скрипка серце людям крає,

Всі гори обгортає сум.

Одного весняного ранку

Не вчули більше скрипки спів,

Ходили люди на світанку,

Чекали мовчазно, без слів.

Враз дзвони сумно залунали,

Серця пронизив сум, мов сталь.

Потиху люди розмовляли:

«Чи чули ви?.. Помер скрипаль!».

Я всіх жінок, люблю, як свою

Я ВСІХ ЖІНОК

ЛЮБЛЮ, ЯК СВОЮ

Я всіх жінок люблю, як свою,

Перед чарок не кричу «Ні!»,

Залиште ви мене в спокою!

Я всіх жінок люблю, як свою.

Що поробила ти зі мною,

Тебе одну я бачу в сні.

Я всіх жінок люблю, як свою,

Перед чарок не кричу «Ні!».

Донна Леся

ДОННА ЛЕСЯ

Леся Донна, Донна Леся,

Шепчуть зорі з-під небесся,

Спи, кохана не журися!

Леся Донна, Донна Леся.

Що за сум в очах розлився,

Що за сон тобі приснився?

Леся Донна, Донна Леся

Шепчуть зорі з-під небесся.

Давай, Галино, на прощання

ДАВАЙ, ГАЛИНО,

НА ПРОЩАННЯ

Давай, Галино, на прощання

Ми вип’єм білого вина,

За всі нездійснені бажання,

Давай, Галино на прощання.

За непорушене мовчання,

За ту любов, що не була.

Давай, Галино, на прощання

Ми вип’єм білого вина.

Богдана

БОГДАНА

Ти, Богдано, Богом дана,

Сумним людям на утіху,

Сум в душі, на серці рана,

Ти, Богдано, Богом дана.

Кохай мене, не Івана,

Скільки буде тоді сміху!

Ти Богдано, Богом дана,

Сумним людям на утіху.

Гнуться брови за Іванком

ГНУТЬСЯ БРОВИ

ЗА ІВАНКОМ

                                            

Гнуться брови за Іванком,

Плаче мила край віконця,

Тихим ранком, сумним танком,

Гнуться брови за Іванком.

Любов збуджена світанком,

Коли впаде промінь сонця,

Гнуться брови за Іванком,

Плаче мила край віконця.

Немов спів лебедя, кохання

НЕМОВ СПІВ ЛЕБЕДЯ,

КОХАННЯ

Немов спів лебедя, кохання,

Ще вчора у твоїх очах, –

Цвіли надія і бажання,

Немов спів лебедя, кохання.

Порушене святе мовчання

Знов завело у серце страх,

Немов спів лебедя кохання,

Ще вчора у твоїх очах.

Немов примари, линуть дні

НЕМОВ ПРИМАРИ,

ЛИНУТЬ ДНІ

Немов примари, линуть дні,

Все переповнені журбами,

І ми одне одному чужі,

Немов примари, линуть дні.

Образ і ревнощів вогні

Стіну підняли поміж нами,

Немов примари, линуть дні,

Все переповнені журбами.

Ой, чужина – не рідний край

ОЙ, ЧУЖИНА –

НЕ РІДНИЙ КРАЙ

Ой, чужина – не рідний край,

Туга серденько крає,

Де та діброва, де той гай?

Ой, чужина – не рідний край...

Молюся: «Боже помагай!»,

В журбі життя минає.

Ой, чужина – не рідний край,

Туга серденько крає.

Під небом плачуть журавлі

ПІД НЕБОМ ПЛАЧУТЬ ЖУРАВЛІ

Під небом плачуть журавлі,

Немов ті хмари сизокрили,

Схиливши голову в журбі,

Під небом плачуть журавлі.

Немилі їм чужі краї,

Мені також вони не милі

Під небом плачуть журавлі,

Немов ті хмари сизокрилі. 

Ніч на селі

Михайло НЕБИЛЯК

НІЧ НА СЕЛІ

Під мохи дзвінниці галки заховались,

всі чорні, мов лоби поганих мерців,

і пирхають ніччю, де спати забрались,

проковтнувши тихо запізнений спів.

А сум у куточках занурився спати,

і дивиться місяць, як мати пряде,

вогонь утомлений почав завмирати,

не чути ні звуку, ні слова ніде. 

Зрубані тополі

Михайло НЕБИЛЯК

ЗРУБАНІ ТОПОЛІ

Зрубав хтось ті стрімкі тополі,

покрились мохом білі пні,

а ті дрова, без листя й голі,

давно десь зникли у вогні.

Гуляє вітер полем сивим,

під сонцем злим горить земля,

а пісня гнеться в темні гриви

і треться знов, немов імла.

... Не чути шум листків тополі,

по голім полю вітер гне

траву рясну, якої болі

за серце шарпають мене.

Молитва старої верби

Михайло НЕБИЛЯК

МОЛИТВА СТАРОЇ ВЕРБИ

«Не рубайте мене; я плакати буду,

вітер пришліть, хай колише мене;

не рубайте, молю, вже стару і худу,

слухайте біль, поки осінь мине...

Я заплачу з туги й буду снити вогонь,

сонце хай грається світлом в гілках;

не рубайте мої коренці старі:

вродите страх в застарілих очах.

Ви лишіть, хай співають пташки голосні,

бійтесь дрожання на білих руках:

Я вам щастя знайду ще колись навесні,

Слухайте біль, не народжуйте страх.» 

До матері

Михайло НЕБИЛЯК

ДО МАТЕРІ

«...рушник вишиваний

на щастя і долю дала.»

А. Малишко

Не забуду той вечір я, мамо, ніколи,

ті хвилини тривожні, важкі...

як тьма налягала пухом на доли,

а поїзд спішився в далечі жаркі.

Ти тремтіла боляче; хвилини тікали

в невідому казковість доріг...

і мрії бурхливі жаром палали,

а втомлений місяць на вербах заліг.

Десь далеко, можливо, ти тужиж за мною

й чекаєш щоднини мене.

Я в ночі тривожні сиджу з тугою...

Чекай, я вернусь, як осінь мине.