Скрипка

Михайло НЕБИЛЯК

СКРИПКА

То сумно зарипіли в хаті двері

і на порозі появився гість,

було вже пізно, осінню, ввечері,

а він старий, немитий, як танкіст...

Спитав, чи можна душу звеселити,

чи я прийму його, щоб розігрівсь;

я вже хотів осінній стіл накрити

і за спиртним в коморі не баривсь.

А він, провівши погляд по кімнаті,

засумував, відкривши серце лиш,

побачивши ті книги череваті,

в яких життя шуміло, як комиш.

І випивши на персточок горілки,

настроїв скрипку сумом сподівань,

хоч я просив ще випити горілки,

він не схотів почуть моїх бажань.

Ось скрипка плаче, вітер гне тополю,

Дніпро широкий стогне і реве,

 а скрипка плаче, плаче скрипка долю,

танцюють пальці, струна серце рве.

І морщиться лице старого, наче глина,

що в липні на дорозі жде води,

а пісня та червона, як калина,

все сиплеться й лиша в душі сліди.

І йде слідами тими Катерина,

іде холодна, тиха і німа,

а навкруги лиш вічна хуртовина,

бо щастя зроду в бідного нема.